Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
Ближче до Києва зморює сон, і ми в тиші в’їжджаємо в місто. Під мостом, на цей раз Індустріальним, Ольгерд Костянтинович прощається з нами позою єгипетських жерців: обидві руки здійнято вгору, одну ногу виставлено на півкроку вперед. Так проводжають в останню путь, тому що будь-яка путь може виявитись останньою.
Я дивлюся в дзеркальце заднього виду – старіючий чоловік у зашморганій зеленій куртці, з клунком під ногами. Він стоїть під мостом, маленький порівняно з огромом траси, і робить жест ієрофанта-єгиптянина. Його постать, наче осіння ніч – блискавицями, пронизана самотністю. Далі він опускає руки, бере свою торбину і йде кудись у пітьму.
2012
Момент істини
Тот, кто взял ее однажды в повелительные руки,
У того исчез навеки безмятежный свет очей,
Духи ада любят слушать эти царственные звуки,
Бродят бешеные волки по дороге скрипачей.
Николай Гумилев, «Волшебная скрипка»
Естество попирая и страх,
Встанет раса труда и мистерий…
И сожженной материи прах
Вспыхнет золотом новых империй.
Алексей Широпаев, «Октябрь»
Усе почалося з його поштової скриньки. У мене й гадки не було її зламати. Це все ті дивні люди зі сну. Вони сказали мені, щоб я подивилася, з ким він листується.
Я вірила Віктору, як самій собі. Він твердив – відрядження, поїздки, сесії. Він вів заняття з екстремальних переговорів. Віктор – фонтан ідей. Відколи пішов зі своєї насидженої роботи програміста в супермаркеті, він змінився. Став вищим, сильнішим, міг бачити далі й думати ширше. Став більше знати. Єдиною бідою, як на мене, було те, що все це він робив без мене. Я знала, що він досягав чимраз вищих цілей, і що попереду у нього великі вершини (якщо так кажуть, звісно – великі вершини), але дедалі більше відчувала, що ми з Мирославою стаємо для нього другим планом, затиллям, і що я не знаю про нього ще дуже багато.
«Зрештою, може, так і треба?» – думала я, вводячи у пошуковик фразу «як зламати поштову скриньку». Може, так і треба, чоловік – він же завойовник. Він повинен бути в світах. Вікінґи плавали в далекі мандри і їх місяцями не було вдома, а жінки, поки там що, ростили дітей в своїх тихих північних селах, де хати покриті мохом.
Треба запостити це на ФБ. Знайти світлину хати, зарослої мохом, фото осені в Данії чи Норвегії, і зробити акуратний пост. Поки не прокинулася Мирослава.
* * *
Віктор Чиж сидів навпроти свого товариша, Слави Жуковського, у тісній підвальній кав’ярні. На столі стояли кальян, склянки з чаєм і попільничка з двома тліючими сигарами. Відколи Віктор відкрив для себе медитацію, він відмовився від алкоголю. Замість нього в його життя надійно увійшли мате, міцний чай і добрі сигари. Його товариш, Слава, теж практикував. Як і Віктор, він відмовився від алкоголю заради чистоти свідомості, і, здається, почав нехтувати жінками. В обох, з появою в їхньому житті медитації, з’явилися гроші та респект, і вільний від роботи час вони присвячували конвертуванню цих двох валют: гроші – респект, респект – гроші. Віктор пробив у Києві основні крапки, де продавалися сигари, він став великим поціновувачем якісного тютюну. Перевагу надавав, звісно, Гавані. Щойно, днями, головний хірург США прирівняв курців сигар до тих, хто не палить, і це було ще одною нагодою завітати в їхнє потаємне місце зустрічі, де принаймні на дві години можна було схоронитися від телефонних дзвінків, від гарячих (часом аж надто) мейлів клієнтів, студентів, шанувальників і шанувальниць їх величностей.
Їх величності вибрали сьогодні нікарагуанські темно-коричневі Don Juan, а що сигари були тільки приємним аранжуванням до кальяну, то кальян вони вже добирали як слід: м’ятно-динний в яблучній чашці, на молоці.
Віктор злетів за останній рік, наче ракета. Його запрошували проводити тренінги з медитації в місця, які звикли вважати дірами світу. Так, він їздив проводити сесії до Казахстану і Молдови, його запрошували до Владивостока й Улан-Батора, Мінська і Києва. Мізкуваті інтелектуали, які, за відсутності грошей, роботи і перспективи, присвятили себе жовчному аналізові світових трендів і серйозному опануванню східної філософії, схоже, замірялися взяти реванш у суспільства споживання. Здавалося, зараз, а може, завтра, станеться черговий технологічний стрибок, і ринок, з його шаленими трильйонами доларів, увірветься у світ людської свідомості – те, що вчора було набутком психологів і філософів, стане золотою жилою нових ґейтсів та джобсів.
Отож, їх світлості мали нагоду відпочити від бурхливого світу за кальяном і доброю розмовою. Медитація давала сили витримувати понаднормові навантаження, пов’язані з постійними переміщеннями. Графік Віктора нагадував графік рок-зірки, яка наближається до свого першого золотого диску. Слава, що переслідувала його, була особливою славою героя легенд. Чи чули ви про Вітю Че, великого і жахливого? Вітю Че, який палить гаванські сигари і може змусити вас медитувати шість годин поспіль, абсолютно нерухомо, після чого у вас почнеться ворушіння в свідомості, в тих її закутках, про які ви навіть не здогадувались? Дух особливої свободи формував його слід. Свобода не дається задешево, тож була ціна, яку Вітя Че платив за неї.
– Вчора я спробував запустити шість процесів мислення одночасно, – ділився своїми переживаннями Віктор. – Стрибок тонусу був таким, що мені здалося: я можу продавити своєю увагою шибу в автобусі. Зараз голова просто розколюється.
Слава уважно слухав. Таких видатних успіхів, як Вітя Че, він не досяг, однак його таємниця приємно гріла серце. Слава знав – він Бог, і крапка. Бути Богом було нелегко, раз по раз траплялися рецидиви старого, «інфантильного» світосприйняття. Слава добре знався на психоделіках, вивчав культури світу, і в культурах світу віднаходив докази того, що всі живі істоти у Всесвіті – це єдиний Господь, який розділився на безліч і забув про це.
– Якби це було так, як тоді всемогутній, за визначенням, Бог міг стати жертвою забуття? – резонно запитував Віктор, потягуючи кальян. Тільки з ним одним, страшним і жахливим,
